У часи ті далекі, літо було року 1989 від Різдва Христового, задумався я, добрий молодець, роботу собі підшукати. Так щоб таку, де й працювати було б цікаво, і справа були гарною, добрим людям не на шкоду.

Якщо чесно, то в ці часи з пошуком підходящого місця роботи вже починали виникати труднощі. Розв'язувані поки, але вже труднощі. Пошукавши собі роботу зі спеціальності, став починати зневірятися. Хоч і була в мене на той момент затребувана спеціальність, так от лихо, місць-те вільних не було. Спеціальність моя іменувалася довгою назвою. У дипломі її повна назва ледве містилася на цілих трьох рядках, але якщо спробувати назвати її двома словами, те приблизно так: "наладчик роботів четвертого розряду".

У п'яти хвилинах ходьби від мого будинку був завод, на який дуже хотілося влаштуватися. На моє щастя, там працювала одна наша сусідка, яка й замовила за мене слівце. Можна сказати, що мені тоді крупно повезло. Почавши оформлятися, я ще не знав, чому це обернеться. Оформили мене не наладчиком, а оператором верстатів із числовим програмним керуванням (ЧПУ). Привели в цех, познайомили з майбутніми колегами. Знову одні жінки! Це відразу навело на думку, що робота важка, "дебільна" і, швидше за все, "мавпяча". Так і було насправді. Наладчик на зміну покладений усього один (чоловік). Вакансія була зайнята, і довелося мені задовольняти тим, що є.

Спочатку запросили в бригаду. " Бригадний підряд", було таке поняття, помніть? Я не ризикнув вступити в бригаду, де сплошняком одні жінки, немов почуваючи підступ. Як виявилося, правильно зробив. Працював сам на себе й відповідав сам за себе. Одержував від виконаного обсягу робіт (працював на "угоді"), суми виходили, по тем часам, терпимі. Чоловіком-Наладчиком у моїй зміні виявився мій однокурсник Валера, який у свій час "закосив" від армії. Я згадував його у своїй статті " Як правильно продавати компакт-диски".

Цех, у якім я працював, стояв на території заводу особнячком, і це було не випадково. Це був цех по виробництві друкованих плат з повним циклом. Що означає: на вході - сировину, на виході - повністю готовий продукт. Робота в мене була на ділянці свердління. Верстат дали відразу сучасний, недельку довелося повчитися на ньому працювати, тому що в часи, коли я одержував професію, такого устаткування ще не було, і практику я проходив на дивних токарських і фрезерних "монстрах", доповнених приводами й приладами керування. Втім, і ті, і нові, працювали ще на перфострічках.

Особливості виробничого процесу. Уявляєте собі швейну машинку? Дуже схоже. Тільки ця "швейна машинка" "шиє" одночасно чотирма голками-свердлами, діаметром від 0,8 до 2,1 міліметра. Свердли обертаються зі швидкістю 20000 оборотів у хвилину й устромлюються в заготовки, загальною товщиною близько 10 міліметрів зі швидкістю 20 міліметрів у секунду. У потрібний час, по заданій програмі, верстат сам починає й закінчує свердлити, самостійно міняє свердли. А я повинен набивати й знімати заготовки, стежити за процесом, зачищати готові плати так стежити за тим, щоб свердла були увесь час заточеним.

Через півроку в цеху випустили наказ, щоб у зміні було присутнє по два наладчики. У цей момент я й перевівся з операторів. Життя наладчика набагато цікавіше, чим просто восьма година відстояти у верстата. Основна робота - це півгодини на початку зміни, щоб усім настроїти верстати, і стільки ж наприкінці, щоб приготувати ті ж верстати до приходу наступної зміни. Решта час - вільне, якщо не вважати дрібних поломок або збоїв у процесі. При цьому зарплата наладчика вдвічі вище, чим в оператора.

Отже, я став наладчиком. Вільного часу було, хоч відбавляй, а от як його застосувати, я не знав… Спочатку читав книги. Потім, коли з'являлося бажання, сам писав програми для верстатів і виготовляв плати для себе, для особистих потреб. Захоплювався, майстрував усякі музичні дзвінки, зробив собі целую міні-лабораторію саморобних вимірювальних приладів. Корпуса для приладів робив усе з того ж бракованого фольгированного склотекстоліту, якого в ізоляторі шлюбу було в надлишку ( однаково потім відвозять і спалюють).

Але от почалася нова ера - ера комп'ютерів. На заводі вже були болгарські "Іскри", вітчизняні "Агати". А самому заводу почали надходити замовлення з усією країни на виготовлення друкованих плат до комп'ютерів "Електроніка БК-001" і більш серйозні речі, типу "Корвет". Тоді ж з'явилися й перші "Синклеры" (SINCLAIR), в основі яких лежав мікропроцесорний чип Z80A. Вітчизняного аналога "Зэдке" не було, а комп'ютер цей уже тоді міг багато чого.

Саме собою, що "Синклер" почав цікавити не тільки заводи й кооперативи, але й умільців-одинаків, що й бажають по-швидкому збагатитися. У магазині "Синклеров" майже не було, коштували вони тоді 1000 - 1100 рублів. Представляєте? При зарплаті-те в 200 рэ… На базарах-барахолках ціна трималася в межах 350-400 рублів, рідко доходила до 600 через яких-небудь ексклюзивності.

Почалася "полювання" за платами. Оформити разове одиничне замовлення на заводі було неможливе, тому ділки й стражденні будь-якими правдами й неправдами шукали контактів з людьми на виробництві. По суті, за час роботи на заводі технологія була відома вже до дріб'язків. Уже були в запасі перфострічки з необхідними програмами, фотошаблони майбутніх плат, тумбочка була набита інструментом.

Почали ми з Валерою тоді цією справою промишляти. Текстоліт для заготовок брали в ізоляторі шлюбу, робили з нього заготовки, підрубуючи на прес-ножицях. Вільні верстати були завжди. В одну закладку на одному верстаті сверлилось по 16 майбутніх комп'ютерів. Устигали зробити до сотні протягом зміни. Природно, що вся явна робота робилася в другу або в нічну зміну.

Просвердлити - це полдела, але потрібно було ще пройти й інший шлях, а це й металізація отворів, і нанесення малюнка, і травлення, і лудіння, і підрізування… И ще, як побічний ефект, залучення людей з інших ділянок. У принципі, увесь процес обходився пляшок у десять спирту, інша валюта усередині заводу практично не котирувалася. Ціна прийнятна, якщо врахувати, що готова плата йшла за тридцять рублів або все ту ж пляшку спирту.

Місяця через три такого "бізнеси" розв'язали ми спробувати й собі змайструвати по комп'ютеру. Але от лихо, немає електричної схеми, немає радіодеталей, немає пізнань у конструюванні й настроюванню мікропроцесорної техніки. Дійшло до смішного. Побрали ми з Валерою в одного знайомого вже робітник комп'ютер, тільки не "упакований" ще в корпус. Поклали перед собою й почали вставляти деталі у свої плати, як на робочому зразку. І, про чудо! Наступного дня вже ми були комп'ютеризованими!